Україна
  • 814
  • KICZ-POJEDNANIA POLSKI I UKRAINY



    polonews.in.ua/

    Я в своїй першій великій статті про перспективи ідеї Міжмор’я писав, що конфлікті моменти в тлумаченні багатьох історичних подій є головною перепоною для створення цього надзвичайно важливого для України геополітичного союзу. Зараз, з одного боку, перспектива реалізації проекту Міжмор’я реальна як ніколи. З іншого боку, конфлікт навколо інтерпретації подій 1943 р. на Волині, так само загострюється в геометричній прогресії. І, здається, може на довгі роки поховати ідею Балто-Чорноморської інтеграції. Українсько-польська «війна за історію» перейшла у загострену фазу. І тому варто сказати щось про її причини.

    Що мене дивувало в довгих пошуках «українсько-польського порозуміння», так це те, що ніхто ніякого порозуміння не хотів шукати. Був своєрідний «кітч українсько-польського примирення» (є такий термін «кітч поєднання» — так у 1990-х окреслювали поверхову політику польсько-німецького примирення). Була доволі вузька тусовка польської та української богеми, яка на тому кітчі жила, «варилася у своєму соку» і всіляко розкручувала один одного в країні-сусідці. Таким чином голос галицької богеми Орест Друль став називати специфічного польського лівака Славоміра Сєраковського «людиною-легендою» (як би до нього не ставитися – але це гіпер-гіперболізація), а Грицак тішився виданням своїх книг у дуже нішовому видавництві, яке належало тому самому Сєраковському. А який-небудь Іздрик міг похвалитися славою і гонораром за безграмотний переклад «Родинної Європи» Мілоша. Ну і т.п.

    Але, загалом, поза цією тусовкою, українці нічого не знали про реальну ситуацію у Польщі. І навіть наші заробітчани в Польщі, в своїй основній масі, не докладали ніяких зусиль, щоб зрозуміти країну в якій живуть (окрім хіба вивчення мови). Так само і поляки жили уявленнями про те, що «за східним кордоном Совок» і «нема між ними, українцями-росіянами-білорусами, особливої різниці» (при тому, на відміну від західних європейців, вони знали що це різні країни і народи). Це створило більш ніж плідний ґрунт для різного роду негативних міфів і викривлень. Один приклад. Київський журналіст, який зараз всіляко розвінчує «хвилю українофобії в Польщі, яку почав новий польський уряд», під час Євро-2012, коли я жив у Варшаві, попросив написати коментар про те, як поляки масово вболівають за українську футбольну збірну. Полякам, в принципі, було байдуже до української збірної (хоча, може й були якісь винятки). Про що я й сказав. Цей коментар, само собою, не потрапив у репортаж. Зате там з’явилися приторні розповіді про те, як поляки вболівають за українських футболістів (як і навпаки). «Бо така була політична потреба». Один штрих до створення «уявної Польщі» було зроблено. Ця ж сектантська логіка призводила до того, що політичні банкроти, типу Кваснєвського, більше цікавого у розділі «алкоголь і колишні політики», у нас подавалися і подаються досі, як «голос польського суспільства». Українці, з допомогою цього вузького кола богеми, створили викривлений образ Польщі і того що відбувається у цій країні. У масовій свідомості почав закріплюватися образ Польщі, як безкорисного союзника та «безкоштовного адвоката в Європі», яка так само безкорисно та безкоштовно нам у чомусь повинна допомагати. Якщо ж українець такої «безкорисної дружби» не бачить, а бачить з боку поляків ще якісь там вимоги – це викликає страшенний дисонанс із усталеною картиною світу.

    Десь так само поляки вибудовували викривлений образ того, що відбувається в Україні. Поляки, на відміну від українців, значною мірою «історієцентрична» нація. У нас майже ніхто б не зрозумів випадку, коли б український Прем’єр в парламенті назвав опозицію, скажімо, «нащадками Івана Брюховецького». Просто не зрозуміли б про що йдеться. Натомість коли польський Прем’єр називає в парламенті опозицію «новою Тарговіцею» — для всіх в Польщі зрозуміло про що йдеться, і в чому суть звинувачення. Для поляка (принаймні, для більшості поляків) емоційне переживання подій Варшавського повстання чи Волинської різанини це те, що формує його ідентичність (до того ж, для значної частини поляків це частина «родинної історії»). Приблизно таке місце мав, на думку Ющенка і націонал-демократичного істеблішменту, зайняти Голодомор у свідомості простого українця (і не зайняв, пропри те, що для більшості українців це саме частина їх «родинної історії»). Це частина національного міфу, і спроба його «раціоналізувати», сказати, що «все не так однозначно», може викликати лише величезне обурення. Знову ж, так само, як у «політично свідомого» українця викликає обурення спроба сказати, що «не все в питанні про Голодомор однозначно». Історичні деталі в цьому емоційному образові стираються. Нікому вже нема справи до того, що Бандера в 1943 р. сидів у німецькому концтаборі. А прізвище конкретного ініціатора винищення поляків, Клячківського-«Савура», мабуть нікому поза Рівненською областю та вузьким колом істориків не відоме, і не цікаве. Ані в Україні, ані в Польщі. Міфологічний образ українця-«різуна поляків» закарбовується в пам’яті пересічних поляків давно. Ще від часів соцреалістичного блокбастера 1961 р. «Ogniomistrz Kaleń», або й раніше. Яскравість образу могла в якийсь час трохи згасати. Але поява чергової новини про вшанування УПА чи Бандери знову пробуджувала закріплений у свідомості архетип. І нікому вже немає справи до того, що Бандера для українців це радше засіб сказати «фе!» росіянам. Як і те, що події 1943 р. це щось чуже для родинної історії більшості українців, чуже для будь-якої актуальної масової ідеології і т.п. Так само мало кому в польському суспільстві вже цікаво, що українці зараз вважають Польщу найбільш дружньою країною.

    Українофобія в польському суспільстві існувала завжди. Навіть у часи правління минулого ліберального уряду (про що представники богеми, яка осідлала українсько-полський діалог, воліли тоді не казати, а зараз воліють про це кричати криком). Але, все ж, цей феномен, після 2000-х років, був маргіналізований. З власного досвіду перебування в Польщі в 2011-12 роках можу сказати, що більшість поляків ставилася до українців якщо не позитивно, то нейтрально або «позитивно-нейтрально» (звісно, без перебільшень, які звикли малювати в українській пресі). Кола футбольних вболівальників чи товариств «кресов’яків», для яких українофобія була важливою, мали певний вплив на політику. Але аж ніяк не вирішальний. І справа тут не в позиції урядових кіл. Для того, щоб українофобія в Польщі зараз вилізла на поверхню було кілька причин. Поляки до останнього часу рідко стикалися із реальною Україною. Але «реальна Україна», для пересічного поляка, протягом кількох минулих років, стала асоціюватися із студентами, власниками «карти поляка» (по ідеї, нібито «етнічними поляками»), які влаштовують фотосесію із червоно-чорним прапором у Перемишлі. Місті, де з 1990-х років не стихала українсько-польська ворожнеча через спекуляції про «українські претензії на місто» (хоч ця ворожнеча майже стихла до початку останніх подій). Молоді люди правдами і неправдами пролізли на територію сусідньої країни, щоб у результаті заявити «фе!» її жителям – десь так це виглядало для польського споживача новин. «Реальна Україна» асоціюється також з численними заробітчанами, згідними на будь-яку роботу без будь-яких соціальних гарантій. Які стали частиною польського соціального «дна». І так само правдами й неправдами конкурують з представниками цього «дна» за робочі місця. З місцевими «професійними українцями», які чітко стали асоціювати себе із збанкрутілим польським політичним істеблішментом, й досі чіпляються за його підтримку (і дуже дивуються, що українські кандидати, які балотувалися від партій істеблішменту не потрапили до Сейму). Зрештою, із натовпами контрабандистів, які блокують пункти прикордонного контролю на українсько-польській межі. Цей сукупний образ «сучасної України», чи не найкраще пасує до образу «дикого зарізяки з Волині». Польські українофоби отримують в свої руки яскраву картинку. Якою не можна не скористатися. І яка буде збагачена черговими яскравими образами із популярних художніх фільмів. І це все активно підігрівається «третьою стороною», в особі різних Піскорських та Ренкасів.

    Я не знаю як вийти з цієї ситуації. Я вважаю українсько-польський союз життєво необхідним для побудови стабільної системи безпеки в регіоні. Не факт, що самозречення чи відмова від власної історії не кращий вихід ані для українців, ані для поляків. Але на певному етапі все ж варто зробити крок для того, щоб історія стала історією, а мертві не заважали живим.

    Олександр Маслак — філософ, політолог, експерт аналітичної групи Рубікон.

    Tłumaczenia Marian Karol Panic
    W pierwszym moim tekście na temat perspektyw idei Międzymorza pisałem, iż wszelkie sytuacje konfliktowe w odniesieniu do interpretacji wydarzeń z naszej przeszłości stanowią główną przeszkodę na drodze do stworzenia tego jakże ważnego dla Ukrainy i Polski geopolitycznego aliansu. Dzisiaj, z jednej strony perspektywa realizacji tego projektu wydaje się realna jak nigdy wcześniej, z drugiej zaś konflikt wokół interpretacji wydarzeń roku 1943 na Wołyniu, wydaje się zaostrzać do tego stopnia, że być może na długie lata pogrzebana została idea bałtycko-czarnomorskiej integracji. Ukraińsko-polska wojna o historię przeszła obecnie w najostrzejszą fazę, dlatego warto byłoby powiedzieć coś o jej przyczynach. To, co zawsze mnie dziwiło w tych mozolnych poszukiwaniach «ukraińsko-polskiego» porozumienia to fakt, że tak na prawdę nikt tego porozumienia na serio nie szukał. Mieliśmy do czynienia ze swoistym «kiczem pojednania» (takim terminem określano w latach 90 i późniejszych nieco dętą politykę polsko-niemieckiego pojednania). I była sobie taka oto bardzo ekskluzywna grupka polsko-ukraińskiej «elity», nazwijmy ją bohemą, która na tym kiczu żerowała, nim się karmiła, pławiąc się wyłącznie we własnym sosie, a w rzeczywistości przyczyniała się do pogłębiania wzajemnych podziałów w obu krajach. I tak na przykład Orest Drul, jeden z głównych «tenorów» tejże «galicyjskiej bohemy» nazwał kiedyś Sławomira Sierakowskiego (bardzo specyficznego lewaka) «człowiekiem legendą» (co byśmy o tym człowieku nie myśleli, była to jednak wielka hiper-hiberbolizacja). A i Hrycak kontentował się wielce wydaniami swoich dwóch książek w bardzo niszowym wydawnictwie, które zresztą do tegoż Siekarowskiego należało. Podobnie i Izdryk, który również skorzystał z okazji, aby nacieszyć się zaszczytami i honorariami za swój mało «gramotny» przekład «Rodzinnej Europy» Miłosza. I td i tp. Jednak patrząc tak ogólnie, to poza tymże «towarzystwem wzajemnej adoracji», przeciętni Ukraińcy na temat realnej sytuacji w Polsce zbyt wielkiego pojęcia nie mieli. Nawet nasi «gastarbeiterzy», nasi «zarobitnicy» pracujący i żyjący w Polsce w swej zasadniczej masie nie dokładali zbytnich starań, aby zrozumieć kraj, w którym przyszło im żyć (może poza nauczeniem się języka). Podobnie zresztą Polacy, wciąż żyjący wyobrażeniami, że oto za wschodnią granicą mieszkają wyłącznie jakieś «sowki» i tak na prawdę nie ma między nimi — między Ukraińcami, Rosjanami, Białorusinami — żadnej istotnej różnicy. Przy czym, w odróżnieniu do zachodnich Europejczyków, wiedzą przynajmniej tyle, że to jednak osobne kraje i narody. To wszystko razem stworzyło więcej niż płodny grunt dla różnego rodzaju negatywnych mitów i wykoślawionych wyobrażeń. Pierwszy z brzegu przykład: Pewien kijowski dziennikarz, który dziś tak bardzo lamentuje nad tą «wznoszącą się falą ukrainofobii» w Polsce (którą zainicjował jakoby nowy polski rząd), podczas Euro 2012 poprosił mnie (mieszkałem wówczas w Warszawie) o napisanie komentarza o tym, jak to Polacy masowo i ochoczo kibicują ukraińskiej reprezentacji piłkarskiej. Ogólnie rzecz biorąc, Polacy byli raczej średnio zainteresowani tym, jak grała ukraińska drużyna (chociaż może i były wyjątki), więc pozwoliłem sobie to właśnie napisać. Mój komentarz nie znalazł się jednak w reportażu, za to pełno w nim było złotoustych opowieści o tym, jak to Polacy wspaniale dopingowali ukraińską drużynę (i vice versa). Cóż, takie było «polityczne zapotrzebowanie» i tak trzeba było napisać. Krótko mówiąc, przynajmniej jedna kreska do owego «urojonego wizerunku Polski» została wówczas dostawiona. Tego rodzaju «sekciarka» logika doprowadziła do tego, że polityczni bankruci w rodzaju Kwaśniewskiego — bardziej pasujący nam do rozdziału pod tytułem «alkohol a byli politycy» — przedstawiani byli u nas (i nadal są) jako «głos polskiego narodu». Nic więc dziwnego, że Ukraińcy, z walną pomocą owej bohemy, otrzymali obraz Polski mocno zniekształcony, niewiele mający wspólnego z tym, co się tak na prawdę w tym kraju dzieje. W świadomości masowej Ukraińców zaczął ugruntowywać się mit altruistycznego sąsiada, wielkiego sojusznika Ukrainy — jej «darmowego adwokata» w Europie — który, nie wiedzieć czemu, już tak na zawsze miałby jej bezinteresownie i nieodpłatnie udzielać pomocy. Gdy zaś takiej «bezinteresownej i darmowej przyjaźni» Ukrainiec chwilowo nie doświadcza, a jeszcze gorzej gdy dostrzeże z polskiej strony jakieś wymogi i oczekiwania — wówczas wywołuje to straszliwy dysonans w jego zafiksowanym obrazie świata. Ale i Polacy zbudowali sobie całkowicie nieprawdziwy, mocno zdeformowany obraz Ukrainy i tego, co się w tym kraju dzieje. Polacy jednak, w odróżnieniu do Ukraińców, to naród w dużej mierze historiocentryczny. U nas, w Ukrainie, być może nikt by nawet nie zrozumiał sytuacji, gdy ukraiński premier występując w parlamencie nazwałby opozycję «potomkami Iwana Brzuchowieckiego». Po prostu nikt by nie skojarzył o co chodzi. Natomiast jeśli polska pani premier podczas wystąpienia w sejmie nazywa opozycję «nową targowicą», to dla wszystkich ludzi w Polsce jest to absolutnie jasne i zrozumiałe. Wszyscy wiedzą o co chodzi i w czym zawiera się sens takiego oskarżenia. Dla Polaka (przynajmniej dla większości z nich) emocjonalne przeżywanie Powstania Warszawskiego, czy właśnie Rzezi Wołyńskiej jest czymś naturalnym, czymś co określa jego tożsamość, z czym się w pełni identyfikuje (a dla znacznej części polskiego społeczeństwa to po prostu fragment ich rodzinnej historii). W pewnym przybliżeniu — przynajmniej zgodnie z myślą Juszczenki i narodowo-demokratycznego establishmentu — takie miejsce w świadomości prostego Ukraińca miał zająć Wielki Głód (miał, ale nie zajął, i to pomimo iż dla większości Ukraińców stanowi to właśnie część ich «rodzinnej historii»). Owszem, jest to część naszego narodowego mitu i każda najmniejsza nawet próba jego «racjonalizacji» poprzez choćby mówienie, że «to wszystko nie jest takie jednoznaczne», spotkałoby się z wielkim oburzeniem. Tak w każdym razie jest w przypadku politycznie świadomego Ukraińca, u którego każda sugestia, że «w temacie Hołodomoru są jakiś niedomówienia» wywołałoby wielką furię. Podobnie jest u Polaków — historyczne detale w takim emocjonalnym obrazie zupełnie się zacierają. Nikogo już specjalnie nie obchodzi na przykład to, że Bandera w 1943 siedział w niemieckim obozie koncentracyjnym, a nazwisko konkretnego inicjatora eksterminacji Polaków — Kłaczkiwskiego-Sawura (być może poza rywnieńskim regionem i wąskim kołem historyków) nikomu tak na prawdę nie jest znane i nie wzbudza najmniejszego zainteresowania — ani w Ukrainie, ani w Polsce. Mitologiczny obraz Ukraińca — «rezuna Polaków» trwa w świadomości przeciętnego Polaka od dawna, chyba jeszcze od czasów socrealistycznego blokbastera «Ogniomistrza Kalenia», a być może i jeszcze wcześniej. Z czasem jaskrawość obrazu powinna byłaby nieco zblaknąć, jednak z każdym kolejnym pojawieniem się wiadomości o tym, że gdzieś tam na Ukrainie oddaje się cześć Banderze i UPA, ów zakorzeniony w polskiej świadomości archetyp znów się uaktywnia. Nikogo przy tym w Polsce specjalnie nie obchodzi, że dla Ukraińców mit Bandery istnieje właściwie po to, aby pokazać Rosjanom — jak to się mówi — «wała». W ogóle wydarzenia roku 1943 dla historii rodzinnej większości Ukraińców są czymś zupełnie obcym, i czymś zpełnie obcym dla jakiejkolwiek powszechnie obowiązującej ogólnonarodowej ideologii. Podobnie jak w polskim społeczeństwie mało kogo interesuje to, że obecnie żyjący Ukraińcy uważają Polskę za kraj najbardziej im przyjazny. Ukrainofobia w polskim społeczeństwie istnieje od zawsze. Istniała również wtedy gdy (do niedawna) rządy sprawowali w niej liberałowie (o czym przedstawiciele owej bohemy, która zawłaszczyła sobie polsko-ukraiński dialog, woleli jednak wówczas nie mówić, teraz zaś lubią o tym wręcz krzyczeć). Jednakowoż fenomen ten po roku 2000 był w Polsce raczej czymś marginalnym. Z moich własnych doświadczeń z pobytu w Polsce w latach 2011-12 mogę powiedzieć, iż większość Polaków odnosi się do Ukraińców jeśli nie całkiem pozytywnie, to przynajmniej neutralnie albo — by tak rzec — pozytywnie-neutralnie (niczego tu nie upiększając, jak to zwykła czynić nasza ukraińska prasa). Niemniej jednak w środowisku kiboli, czy też w kręgach tak zwanych «kresowiaków» ukrainofobia stanowi element bardzo istotny i ma to niestety pewien wpływ na polską politykę, jakkolwiek w żadnym wypadku nie decydujący. Zresztą rzecz tutaj nie w stanowisku kół rządowych w Polsce. Bowiem na to, że ukrainofobia wyszła obecnie tak bardzo na powierzchnię, składa się kilka innych przyczyn. Przede wszystkim Polacy z realną Ukrainą stykali się w ostatnich czasach raczej rzadko. Realna Ukraina przeciętnemu Polakowi w ostatnich latach kojarzyła się głównie ze studentami posiadaczami «Karty Polaka» (z założenia niby to «etnicznymi Polakami»), którzy jakoby urządzają sobie fotosesje z czerwono-czarnymi flagami w Przemyślu — w mieście w którym od lat 90-tych zeszłego wieku praktycznie nie cichnie wzajemna ukraińsko-polska wrogość w związku ze spekulacjami na temat «ukraińskich pretensji do tego miasta» (w istocie tego rodzaju wrogość aż do ostatnich wydarzeń, raczej scichła). Teraz jednak nagle jacyś młodzi ludzie, Ukraińcy, wtargnąwszy na terytorium sąsiedniego kraju, chcą pokazać jej mieszkańcom «wała». Tak to mniej więcej wygląda w oczach przeciętnego polskiego pochłaniacza nowin. «Realna Ukraina» kojarzy się również z «gastarbeiterami», czy raczej z «zarobitnikami» gotowymi do podjęcia każdej pracy, na jakichkolwiek warunkach i bez jakichkolwiek socjalnych zabezpieczeń. W krótkim czasie stali się oni częścią polskiego socjalnego «dna» — jeśli tak można się wyrazić. I dziś chcąc nie chcąc zmuszeni są konkurować z innymi przedstawicielami owego «socjalnego dna» o miejsca pracy. Kojarzy się także z miejscowymi «zawodowymi Ukraińcami» którzy w którymś momencie zaczęli się identyfikować z polskim politycznym establishmentem, do dziś zresztą licząc na jego wsparcie (bardzo przy tym się dziwiąc, że ukraińscy kandydaci startujący w wyborach z ramienia owej establishmentowej partii nie weszli do sejmu). I wreszcie kojarzy się z bandami przemytników, którzy blokują punkty kontrolne na polsko-ukraińskich przejściach granicznych. Czyż zatem ten zbiorowy obraz «współczesnego Ukraińca» nie pasuje doskonale do obrazu «dzikiego rezuna z Wołynia»? A polscy ukrainofobi nie otrzymują oto do ręki cały szereg klisz, z których po prostu wstyd byłoby nie skorzystać? I które to klisze już wkrótce wzbogacone zostaną dodatkowo jeszcze o wstrząsające obrazy wyjęte z kręconych właśnie wielkobudżetowych filmów fabularnych?.. A nie trzeba chyba dodawać, że wszystko to aktywnie i umiejętnie rozgrywane jest przez stronę trzecią — w Polsce reprezentowaną przez różnych takich Piskorskich i Rękasów. Nie wiem jakie jest wyjście z tej sytuacji. Osobiście uważam ukraińsko-polski sojusz za coś życiowo nieodzownego, absolutnie niezbędnego dla zbudowania stabilnego systemu bezpieczeństwa w regionie. Samorezygnacja czy też odwrócenie się od własnej historii z pewnością nie jest najlepszym wyjściem ani dla Polaków, ani dla Ukraińców. Lecz na pewnym etapie naszych dziejów warto chyba jednak uczynić ów krok, aby historia stała się wreszcie historią, a martwi nie przeszkadzali już dłużej żywym.
    • нет
    • 0
    • +1

    1 комментарий

    avatar
    Я не знаю як вийти з цієї ситуації.
    Вату з галавы вэк і ўсё будзе добра.
    Для поляка (принаймні, для більшості поляків) емоційне переживання подій Варшавського повстання чи Волинської різанини це те, що формує його ідентичність (до того ж, для значної частини поляків це частина «родинної історії»). Приблизно таке місце мав, на думку Ющенка і націонал-демократичного істеблішменту, зайняти Голодомор у свідомості простого українця (і не зайняв, пропри те, що для більшості українців це саме частина їх «родинної історії»). Це частина національного міфу, і спроба його «раціоналізувати», сказати, що «все не так однозначно», може викликати лише величезне обурення. Знову ж, так само, як у «політично свідомого» українця викликає обурення спроба сказати, що «не все в питанні про Голодомор однозначно». V_v Історичні деталі в цьому емоційному образові стираються.

    А што пра Галадамор народ не ведае? Якая праўдачка ў бальшавікоў была, акром таго, што ім трэ было грабіць людзей, каб прадаваць жыта і купляць заводы для прадукаваньня неабходных прылад для абароны сваёй упырынай улады — і заадно прарэдзіць і паставіць на калені — каб не бунтавалі?
    Дзядзька гэты параўнаў непараўнальнае.
    У «валынскай разні» не ўсё адназначна, бо таксама роля бальшавізму і яе стратэгіі выйсця пераможцам у вайне з немцамі не абмяркоўваецца… Як і тое, што украінцы не мелі сваёй дзяржаўнасьці і таму вымушаны былі стаяць супраць усіх — і савецкіх, і германцаў, і полякаў. Палякі ж таксама маглі з Гітлерам дамовіцца і разам ісці на СССР. Нешта ж ім перашкодзіла прыняць правільнае рашэньне — выратавальнае для мільёнаў жыццяў. Для мільёнаў і мільёнаў жыцьцяў. Гэта ж у СССР існаваў Гулаг, адбыўся Галадамор — і не адзін, гэта СССР засылаў дыверсантаў і тэрарыстаў ва ўсе краіны свету, а сам жыў за жалезнай заслонай і нельга было выратавацца — сірыйцы могуць, а савецкія — не. А потым, пасля «перамогі» акупацыя прадоўжылася — на дзесяцігоддзі. І Катынь не вызнавалі, і архіў Аўшвіца нікому не паказвалі…
    0
    У нас вот как принято: только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут делиться своим мнением, извините.