Україна
  • 602
  • Корупція сто років тому: як обкрадали УНР

    23 Березень 2019. РС (укр.), Дмитро Шурхало

    Корупція сто років тому: як обкрадали армію УНР і до чого це призвело



    З’їзд керівників українських дипломатичних місій і посольств у Відні, 1919 рік

    Під акомпанемент корупційних скандалів добігає кінця передвиборча кампанія. Численні кандидати у президенти переконують у тому, яка у них «нульова толерантність до корупції». Невдовзі українці зроблять свій вибір, хто переконливіший. Зі свого боку, «Історична Свобода» вирішила бути в тренді й теж поговорити про корупцію, зокрема, в добу Української революції 1917–1921 років.

    Про те, якою корупція була сто років тому Радіо Свобода розповів історик Павло Гай-Нижник.


    Павло Гай-Нижник, історик

    – Якщо говорити про корупцію тієї революційної доби, то, на вашу думку, відколи треба починати?

    – У 1917 році ми не можемо говорити про корупційні скандали, тому що тоді Центральна Рада не мала власних фінансів. Ті крапельки грошей, які надсилав їй з Петрограда Тимчасовий уряд, йшли на те, щоб купити стільці, аби можна було працювати.

    Те, що ми називаємо корупцією, а не дрібними зловживаннями, почалося в період Директорії, після семи з половиною місяців гетьманату Скоропадського, коли були накопичені великі кошти в бюджеті, коли гроші з’явилися на іноземних рахунках. Тоді вже було, в яку кишеню сунути руку.

    Вже у січні 1919 року бачимо перші маніпуляції – зокрема, гра на курсі грошей. Був великий скандал із відомим громадсько-політичним діячем Лотоцьким, який потім став послом УНР в Туреччині.

    Він вимагав обміну йому коштів на занижений курс, а не за офіційним. Таким чином отримувалися набагато більші гроші. Власне, не один він так користувався.

    Треба загадати про ще один випадок. Коли Винниченко зрозумів, що він не має впливу як голова Директорії, постало питання, щоб він припинив головування в ній і членство. І щоб він спокійно пішов зі своєї посади, то йому дали «відкат» у 20 мільйонів гривень. А потім ми дивуємося, звідки у нього взялася дача на півдні Франції.


    Володимир Винниченко

    – Хіба тоді можна було так вільно гривні обміняти у Франції? Хіба це була тоді ліквідна валюта?

    – Карбованці та гривні тоді були ліквідною валютою, їх обмінювали через німецькі банки.

    – Це було виплачено теж з державної скарбниці?

    – Так. Щоб він не заважав Петлюрі очолити Директорію й робити свою справу на чолі держави.

    – Це було офіційно зроблено? Цю суму провели через документи?

    – Є постанова про виділення Винниченку грошей, але вони чомусь не проходять через бюджетні обчислення.

    – І от, у цей час формуються українські закордонні місії. Які при цьому відбувалися зловживання?

    – Під час гетьманату у нас було укладено зНімеччиною та Австро-Угорщиною дві фінансові угоди на величезні суми.

    Україна дала 200 мільйонів позики Німеччині й 200 мільйонів позики Австро-Угорщині. Ці кошти були переведені у їхні банки, де вони були переведені в авуари – цінні папери, на які українській державі мали крапати відсотки. Ці кошти були валютними запасами.

    Петлюра заснував таку установу, як фінансова агентура. Вона була розташована у Берліні, їй передали контроль над цими великими державними коштами. Нюанс у тому, що ця фінансова агентура була єдиною установою, яка автономно розпоряджалася коштами на виділення для українських посольств, для військово-санітарних місій, для повернення біженців і для закупівлі військового майна.

    На її чолі поставили довірену особу Петлюри – Григорія Супруна, який за Центральної Ради очолював кредитову канцелярію Міністерства фінансів УНР. Ці люди отримали владу над великими коштами і почали зловживати цим. Найбільший скандал розвернувся саме навколо цієї фінансової агентури УНР.


    Симон Петлюра

    Свого часу гетьманат замовив якісні грошові знаки у німецькій друкарні – з водяними знаками, на спеціальному папері. Для того, щоб їх переправляти через фронт…

    – А який фронт на той момент?

    – Українсько-польський фронт. Тобто, через Польщу треба було літаками перевозити скрині з грішми. І в Німеччині з великих бомбардувальників – це були такі величезні біплани – створили авіаційну компанію. Українська фінансова агентура зафрахтувала у цієї компанії п’ять літаків, які мали перевозити українські гроші. І на фрахтуванні цих літаків були зроблені перші оборудки.

    Німецькою компанією була запропонована одна ціна, однак українська фінансова агентура запропонувала більшу ціну. А по документах проходила та ціна, яку запропонували німці.

    – А як розкрилося, що були якісь зловживання на фрахті літаків, які перевозили гроші? І чи перевезли гроші?

    – Всі не перевезли, але перевозили все-таки.

    Крім того, ця фінансова агентура мала закупити радіостанції й білизну для українських солдатів. На папері було закуплено три радіостанції, насправді – жодної. Так само закупили білизну, яка проходила як нова білизна зі складів Німеччини. Насправді, купили подерте й гниле шмаття.

    Як це все розкрилося? На заваді стала німецька пунктуальність. Німеччина перша це розкрила, їхня спеціальна поліція, й почала робити претензії українському уряду. Уряд Директорії на той час домагався передати йому всі кошти, які були в авуарах у німецьких банках.

    Після цього Петлюра надіслав ревізійну комісію.

    – Це коли відбувалось?

    – Весна-літо 1919 року. Тобто вони встигли провернути все це за півроку. Коли фінансова комісія приїхала в Берлін це розслідувати, діячі фінансової агентури й Супрун просто не пустили їх, сказавши, що ми вас не знаємо.

    Відтак надіслали другий, більш солідний склад ревізійної комісії, на чолі з прем’єр-міністром України. Коли приїхала ця комісія, то голова фінансової агентури УНР Супрун сказав, що я не знаю, хто ви такий і що таке уряд УНР, спочатку доведіть, що ви уряд України.

    Розгорівся величезний скандал, тому що уряд України більше не додумався ні до чого, як подати в німецький суд на свою ж фінансову агентуру.

    Причому цей Супрун за ці ж державні українські гроші в німецьких газетах почав пропаганду проти уряду Директорії, на свій захист. Зрештою, український уряд спочатку мусив доводити, що він взагалі є урядом України.

    – А як цей Григорій Супрун на закиди в корупції відповідав?

    – Спочатку не давав ні звіти фінансові, не пускав до скринь і документації. Це мав вирішити німецький суд. У суді український уряд почав доводити, що він взагалі існує. Довелося піднімати документи про визнання його урядом, що це правонаступник колишнього уряду Центральної Ради, який свого часу визнав німецький кайзер.

    Почалися скандали. Під час цих скандалів почали виходити інші деталі. Наприклад, що член Директорії Макаренко, якому Петлюра сказав, щоб той краще виїхав в Європу і не заважав йому, почав вимагати для себе кошти з цієї ж фінансової агентури.

    – А цьому Макаренку, на відміну від Винниченка, «підйомних» не дали?

    – Так. Він виїхав як у відрядження. А оскільки Макаренко де-юре ще залишався членом Директорії, то він видав наказ: якщо йому не видадуть стільки грошей, скільки йому потрібно для нормального життя в Європі, то припинити фінансувати українські посольства й місії.

    Зі щоденників і записів українських місій, зокрема у Відні та Празі, відомо, що там українські дипломати сиділи без зарплати й без грошей, коли на їхні рахунки мали б бути переведені мільйони українських грошей, щоб вони могли проводити українську справу в Європі. А тоді це було дуже важливо. Йшла мирна конференція після Першої світової, де визначали післявоєнний устрій Європи й те чи визнає Антанта українську державність.

    Зрештою, цей скандал закінчився нічим.

    Коли змінився уряд, то вирішили укласти мирову з цим Супруном. І коли він врешті пустив їх до фінансових документів, то частина з них була знищена чи зникла. Цей скандал зам’яли, щоб не робити пляму на Україну.

    – Україна щось отримала у підсумку?

    – Частину з тих грошей, які мали йти від гетьманського уряду. Це була мізерна частина, яка мала б йти тільки на фінансування дипломатичних представництв.

    Але під час цього процесу й цих скандалів викрили ще зловживання посла УНР в Німеччині Миколи Порша. Він був теоретиком української соціал-демократії, на початку 1918-го змінив Петлюру на посаді військового міністра.


    Лідери Директорії у Кам'янці-Подільському, червень 1919 року

    – А він чим уславився в Берліні?

    – Відмивання грошей, спекулятивна гра на курсах. Коли українська армія хворіла від тифу й не мала набоїв і елементарного обмундирування, цей діяч купив для своєї коханки у Карлсбаді великий будинок. Коли була нарада українських послів, то він поїхав у Карлсбад до неї.

    Німецька преса писала: коли українська армія героїчно обороняє Україну, то її урядовці, зокрема такого рангу як посол і члени Директорії, займаються спекуляцією, «прожиганням» життя й українських грошей.

    Ці гроші були призначені не тільки для закупівлі ліків, зброї та амуніції. На той час у Європі було багато українських солдатів-військовополонених ще з часів Першої Світової війни.

    Гроші призначалися ще й для того, щоб цих людей визволити з таборів інтернованих чи військовополонених і повернути в Україну, щоб вони могли вступити в українську армію. Цього не зробили.

    Один з найбільших скандалів розгорівся в Італії з Олександром Севрюком, якому доручили визволити тисячі українських полонених. А в Італії були дуже важкі умови утримування. Там були галицькі військовополонені з колишньої австро-угорської армії, а також інтерновані вояки з колишньої російської армії, яких Антанта туди переправила.


    Група інтернованих вояків УГА з отаманом в центрі

    Севрюку доручили добитися визволення цих полонених, а для початку зробити їм нормальні умови життя. Маючи великі кошти, які були виділені йому на цю роботу, Севрюк приїхав до Італії, побув там кілька тижнів, а потім поїхав до Парижа «кутіть». Потім знову повернувся до Італії, але так і не був у жодному українському таборі для інтернованих чи полонених.

    – А це хто з’ясував?

    – Це з’ясувалось через скандали в італійській пресі, а також через українських діячів, які жалілися Петлюрі.

    – А як італійська преса на нього звернула увагу?

    – Тоді післявоєнний світ був бідний, була велика криза. На цьому фоні навіть західні дипломати не шикували. А цей Олександр Севрюк був досить відома особа. Чому ще він впав у очі? Тому що він був головою української делегації на Берестейських переговорах. Він укладав Берестейський мирний договір. Він був досить відомою особою в Європі.

    – На нього звернули увагу як на людину, яка, з одного боку, уклала Брестський мир, а з іншого – бо він грошима розкидався?

    – Так, він відвідував казино, всілякі злачні місця. Проблема була в тому, що його призначив на цю місію особисто Петлюра, що покладало і на нього відповідальність.

    Петлюра потім писав у листах: з ким будувати державу, якщо довкола одні негідники й пройдисвіти? Він дуже обурювався. Але ніяких заходів покарання не було застосовано.

    Скажімо, якби більшовиків так обдурили їхні агенти за кордоном на гроші, то думаю, що товариш Дзержинський послав би туди кілька чекістів, і вони б витрусили з тих усі нутрощі. Український уряд не застосовував таких методів. Нічого не було зроблено, не порушили жодних справ. Лише скандали, які заминалися, бо розуміли, що це б’є по репутації.

    Олександр Севрюк потім переїхав до Парижа, потім переїхав до Німеччини й працював на німецьку розвідку. Він був агентом кількох розвідок, і на радянську розвідку також працював. Зрештою, його підірвали у потязі, обставини досі невідомі...

    – Кажуть, що це була катастрофа. А як склалася доля Порша і Супруна?

    – Супрун відкрив свій бізнес і спокійно жив у Німеччині. У нього був свій магазин, він торгував, навіть відкрив видавництво. Мав замовлення з більшовицької Росії для друку їхніх книжок. Спокійно жив на еміграції й навіть приїздив до радянської України, у розвідку. Адже тоді пропагувалося повертатися до радянської України, повернувся Грушевський.

    Супрун нормально дожив до старості та помер у Німеччині досить забезпеченою людиною. Микола Порш так само спокійно помер на еміграції. У них все склалося чудово.
    – Який розголос ці закордонні корупційні скандали мали в УНР? Як на них реагували?

    – Урядовці середньої й вищої ланки, звісно, про це знали. Широка громадськість цього не знала – тоді не було телебачення чи інтернету. Зрештою, тоді Україна палала у війні, і простих селян або повстанців це мало цікавило.


    Українське зібрання у Празі, 1919 рік

    – А урядовці як реагували?

    – Урядовці це знали, певні урядовці заздрили. Тоді була пошесть – майже всі намагалися виїхати закордон, шукали якесь місце, щоб виїхати чи в складі санітарної місії, чи дипломатичної. Довго це не могло продовжуватись. Уже в листопаді 1919 року УНР практично втратила свою територію, потім тимчасово повернулася в 1920-му – і потім знову втратила.

    – Як на вашу думку, ця корупція, яка мала доволі великий масштаб, наскільки вона зумовила українську поразку в національно-визвольній боротьбі у цей період?

    – Це надзвичайно важливе питання з кількох елементів.

    Насамперед, тоді розглядалося питання світового устрою – і це втрата українською державою та урядом авторитету.

    Також ми втратили великі людські ресурси, які були в Європі в таборах для інтернованих. Вони могли повернутися в Україну та поповнити збройні сили. Наприклад, поляки таку справу зробили – вони сформували велику й добре підготовану армію.

    – Їм Франція допомогла, а Україні ніхто не хотів допомагати.

    – Так. І зрештою, ця армія завдала сильного удару по Галицькій армії.

    Також це набої та зброя. В Європі після закінчення Першої Світової війни залишилися величезні надлишки обмундирування, зброї, боєприпасів, ліків. Європа була зацікавлена у тому, щоб це продавати за півціни, тому що це був уже надлишок. Все це могло прибути в Україну, але все це практично було зведено нанівець через корупцію.

    Треба сказати, що були також і чесні українські дипломати. Але через те, що до них не доходили кошти, у нас у Відні лишилися тільки посол, його дружина і секретар. У нас практично всі місії були паралізовані.

    – Отакі наслідки корупція мала сто років тому, і було би засвоїти уроки історії.

    – Проблема в тому, що у нас модно романтизувати історію. А потім ми шкодуємо, що історія нас нічого не вчить. Для того, щоб ми зробили правильні висновки з історії, нам потрібно знати не тільки геройські й позитивні речі, а й ганебні речі. Тому що ці ганебні речі поховали українську державність. Після цього були репресії та Голодомор. А всього цього могло і не бути.

    8 комментариев

    avatar
    З’їзд керівників українських дипломатичних місій і посольств у Відні, 1919 рік
    Опять одни лысики и клювики, як в радзецко-большевистском совнаркоме и палитбюро. А где же настоящие укры?
    0
    avatar
    украінцы ваявалі супраць Польшчы. А маглі б разам — супраць бандытаў. Уратавалі б столькі еўрапейцаў ад далейшых жахаў ХХ-га стагоддзя. І нямецкія клювікі, што стрэлілі немцам жа ў спіну сваімі БССР, друкавалі грошы…
    и клювики
    Свого часу гетьманат замовив якісні грошові знаки у німецькій друкарні – з водяними знаками, на спеціальному папері. Для того, щоб їх переправляти через фронт…

    – А який фронт на той момент?

    – Українсько-польський фронт.
    Ну але потым разам з палякамі пачалі ваяваць… Каб расейскія таксама разам з немцамі пачалі ваяваць супраць той Антанты, што з самага пачатку была кіравана чужымі, то можа і атрымалася б выратаваць Еўропу. І Азію.
    чарговы пагром:
    30 декабря 1918 года недалеко от деревни Мень (Высоко-Мазовецкий повет) польской жандармерией без суда и приговора были тайно убиты 4 члена миссии Советского Красного Креста в Варшаве (Б. Веселовский, Л. Клоцман, М. Альтер и Айвазов, имя не сохранилось).
    страшная рэч гэты «Чырвоны крэст» — засланцы… Але бандыты былі несумненна наняты «савецкімі власцямі». Столькі хлусні менавіта ад камунякаў, што ніводнаму іх слову верыць нельга. І на Мусаліні навесілі забітага самімі.

    хай паляжыць тут напісанае пяром з русскаязыкай вікі:

    10 декабря 1917 года декретом Совнаркома была признана независимость Польши.

    25 января 1918 года I Польский корпус под командованием Довбор-Мусницкого поднял мятеж[источник не указан 1329 дней], который был локализован войсками Иоакима Вацетиса 13 февраля 1918 года. Однако, воспользовавшись возобновлением войны, 21 февраля корпус занял Минск и, по соглашению с австро-германским командованием, вошёл в состав оккупационных войск.

    29 августа 1918 года В. И. Ленин подписал декрет Совета народных комиссаров РСФСР об отказе от договоров и актов, заключённых правительством бывшей Российской империи, о разделах Польши.

    После поражения Германии в войне в ноябре 1918 года, когда Польша как независимое государство была восстановлена, встал вопрос о её новых границах. Хотя польские политики и расходились во взглядах на то, какой именно статус должны иметь восточные территории бывшей Речи Посполитой в составе нового государства, они единогласно выступали за их возврат под польский контроль. Советское правительство, напротив, предполагало установить контроль над всей территорией бывшей Российской империи, сделав её (как официально заявлялось) плацдармом мировой революции.

    30 декабря 1918 года недалеко от деревни Мень (Высоко-Мазовецкий повет) польской жандармерией без суда и приговора были тайно убиты 4 члена миссии Советского Красного Креста в Варшаве (Б. Веселовский, Л. Клоцман, М. Альтер и Айвазов, имя не сохранилось). Польскими властями было инсценировано нападение на сотрудников миссии бандитами с целью ограбления[5].

    1 января 1919 года в Смоленске было провозглашено образование Советской Социалистической Республики Белоруссия в союзе с РСФСР.
    0
    avatar
    то бок, патрэбна было нейкае гучнае злачынства «панскіх палякаў» — на ўсю Еўропу!
    Вось вам і ахвярныя бараны: «4 члена миссии Советского Красного Креста в Варшаве Б. Веселовский, Л. Клоцман, М. Альтер и Айвазов»
    І пагром заадно. Так стваралася БССР.
    0
    avatar

    якая карупцыя ў тыя часіны? Ды яшчэ на базе паведамленняў свабоднай ад сумлення прэсы.
    У дзяцінстве мне надта спадабалася кніжка «Овод» Автор‎:‎Этель Лилиан Войнич Дата первой публикации‎: ‎1897
    Зараз вось падумала, якое ж гэта было паскудства… Педафільства.
    В 1902 году вышла замуж за М. В. Войнича, польско-литовского революционерa (позднее — литератора и библиофила), переселившегося в Англию после побега из сибирской ссылки (а затым у ЗША, а потым трымаў антыкварныя крамы — з 1915-га, ага..)(он известен как первооткрыватель «Рукописи Войнича»).
    Этель Войнич была членом «Общества друзей русской свободы» и «Фонда вольной русской прессы», которые критиковали царский режим России.
    0
    avatar

    Міхаў Войніч
    Urodził się w rodzinie radcy tytularnego Leonarda Wojnicza herbu Abdank i telszańskiej mieszczanki Emilii Wojciulewicz. Jego dziadkami od strony ojca byli Antoni Wojnicz i Petronela, a od strony matki Józef Wojciulewicz i Joanna Miller. Ochrzczony został w katedrze św. Antoniego Padewskiego w Telszach. Gimnazjum ukończył w Suwałkach. Studiował na Uniwersytecie Moskiewskim, gdzie zdobył dyplom farmaceutyczny. W czasie studiów poznał proletariatczyka Ludwika Janowicza i przystąpił do działalności rewolucyjnej. Został członkiem założonej przez Ludwika Waryńskiego Międzynarodowej Socjalno-Rewolucyjnej Partii Proletariat. Występował pod pseudonimem „Wilfryd”
    0
    avatar
    трымаў антыкварныя крамы: Tuż przed wybuchem I wojny światowej, szukając lepszych rynków zbytu, przeniósł się z sekretarką Anne Nill do Nowego Jorku. Żona przyjechała dopiero 6 lat później. W 1914 roku otworzył tam drugi antykwariat. W 1917 przeniósł swój londyński antykwariat na ulicę Picadilly 175. Zmarł na raka żołądka 19 marca 1930 roku.
    так-так… так-так… так-так-так.
    0
    avatar
    яшчэ крышачку і болей не буду! пра карупцыю :)
    Пайшла пашукаць пра спонсараў Нашай Нівы (якая таксама спансавалася з продажу антыкварыяту… здаецца) і вось натрапіла:
    В 1908 году в арбатском доме Шанявских (ул. Арбат, 4) подобный университет, наконец, был открыт благодаря энергии и упорству его жены Лидии Алексеевны Шанявской, лично участвовавшей в организации этого дела. Университет стал называться по имени своего создателя — Московский городской народный университет имени А.Л. Шанявского. В 1912 году университет Шанявского переехал на Миусскую площадь, где для него было построено специальное здание. Московский городской народный университет просуществовал чуть более десяти лет, но оставил глубокий след в развитии образования в России. В нём преподавали такие известные учёные, как А. А. Кизеветтер, А. А. Чаянов, М. М. Богословский, Ю. В. Готье и многие другие. В университете учились С. А. Есенин, Н. А. Клюев, С. А. Клычков, Л. С. Выготский, Н. К. Лебедев и другие.
    І Купала:
    У жніўні 1914 году пачынаецца першая сусьветная вайна, і Купала зь верасьня па сьнежань 1914 году працуе над цыклям антываенных вершаў «Песьні вайны». Таксама ён піша артыкулы ў «Нашай Ніве», накіраваныя супраць вайны. За артыкул «Думкі» Купала меўся быць прыцягнуты да судовай адказнасьці, але з прычыны набліжэньня фронту да Вільні ды пачатку эвакуацыі суд не адбыўся. У верасьні 1915 году Купала пераяжджае зь Вільні ў Акопы.

    У канцы верасьня 1915 году ён едзе ў Маскву, там вучыцца ў Народным унівэрсытэце імя А. Л. Шаняўскага.

    После Октябрьской революции 1917 года всё имущество вдовы Шанявского было национализировано, как и сам университет. В 1920 году академическое отделение университета было ликвидировано, а научно-популяризаторское — объединёно с Коммунистическим университетом имени Я. М. Свердлова, который и занял здание на Миусской[3]. Затем там располагался его преемник — Высшая партийная школа. В настоящее время его занимает Российский государственный гуманитарный университет. Здание частично утратило первоначальный декор.

    Правление Московского городского народного университета имени А. Л. Шанявского обратилось 27 апреля 1920 года во Всероссийский Центральный Исполнительный Комитет Совета рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов с просьбой о помощи вдове Альфонса Леоновича Шанявского — Лидии Алексеевне Шанявской. Прошение возымело действие: Л. А. Шанявской и её секретарше Э. Р. Лауперт выделили паёк, они переехали в Москву. Вскоре, в 1921 году, Лидия Алексеевна Шанявская умерла и была похоронена в общей с мужем могиле в Алексеевском монастыре. Кладбище, как и сам монастырь, впоследствии были уничтожены
    0
    avatar
    а вы кажаце — карупцыя! Трумп знайшоўся папракаць Парашэнку ў карупцыі.
    0
    У нас вот как принято: только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут делиться своим мнением, извините.